— Бо газова плита вдвоє дешевша за електричну. Та сама розкіш, тільки вдвоє дешевше.

Гелева допитливо дивиться на мене, намагаючись розгадати, чим викликане таке запитання, і, нарешті збагнувши, цілком логічно зауважує:

— Плита тут ні при чому. Якщо людині судилося вмерти, вона помре й без плити.

* * *

Так уже заведено, що убивства трапляються в негоду з туманом і дощем, дощ, як правило, йде сильний і який хочеш: дрібний, прямий і косий, заливний і грозовий. А інспектор повинен блукати в мороці й, поринувши в свої думки, намагатися розвіяти ту загадкову імлу, якою вбивця оповив свій лиховісний злочин.

Одне слово, традиція жанру мені добре відома, але вбивства здійснюються не за календарним планом, і, вийшовши на вулицю, я потрапляю в обійми весняного сонячного дня. На деревах — ніжна зелень, навколо кудись поспішають юнаки й дівчата, прогулюються матері з дітьми, а над усім цим — блакитне небо. Ось воно, моє мирне місто, яким я зараз іду. І в мене таке відчуття, ніби серед цього пейзажу я наче неприкаяний зі своїми похмурими версіями і з тим анахронізмом, що ним є моя професія. Звичайно, цей анахронізм — лише наслідок іншого анахронізму — злочину. Та хоч як би там було, морок і дощ — краще, тоді якось ліпше вписуєшся в навколишнє середовище.

Виходжу на вулицю Вітоші й швидко дістаюся до кав'ярні «Бразілія». Після сонячної вулиці вона видається темною й непривітною. Зупиняюсь біля бару, тут у мене знайома офіціантка.

— Здрастуй. Що замовлятимеш?

— Тільки не каву.

— Якщо не хочеш кави, чого ж ти сюди прийшов?

Вона, трохи ображена моєю зневагою до фірменої страви «Бразілії», але з дружніх почуттів все-таки приносить мені апельсиновий напій.

— Чи немає серед ваших клієнтів Філіпа й Магди?

— Ще б пак! Вони тут днюють і ночують.

— Сидять з ранку й до вечора?

— Переважно ввечері.