— А чи не чули ви, з ким мала справу Магда, коли Асенов був у Німеччині?

— З такими ж, як сама. Кілька разів я бачила її на вулиці з молодиками, але, правду кажучи, подробицями не цікавилася.

— Зрозуміло. А хто приходить до вас?

— Сусідки, хто ж іще!

Гелева приносить тацю з кавою, ставить її на столик переді мною й сідає, вигойдуючи широкими стегнами, аби показати, що вона ще жінка в самому соку. Протягую їй пачку «Сонця», але вона курить сигарети з фільтром і тому запалює свою. Каштанове — я маю на увазі пофарбоване в каштановий колір — ще густе волосся й випещене біле обличчя справді роблять господиню моложавою, хоч їй, напевне, вже пішов п'ятий десяток. Сподіваюсь, що в неї так само гаразд і з нервами.

— А чоловік хіба до вас не приходить? — запитую, відпивши кави й теж закуривши сигарету.

— Колишній? — Вона невдоволено копилить товсті губи. — Іноді приходить, щоб зіпсувати мені настрій.

— Невже?

— Атож! Тільки й дивиться, як би здерти з мене копійку.

— Чого б це?

— Я була йому винна гроші за квартиру. Колись він допоміг мені купити її, але вже давно…

— Зрозуміло. Що ви можете розповісти мені про вчорашній вечір?

— Ну, звечора в мене була Савова з нижнього поверху. Ми пили каву, теревенили, потім я провела її.

— О котрій годині?

— Десь близько десятої. Трохи прибрала й лягла, але мені не спалося, і я ввімкнула радіо.

— Ви чули, коли повернувся додому Асенов?

— Ще б пак! Тільки-но я вимкнула радіо, аж тут і він прийшов.

— Коли ви вимкнули радіо?

— Десь опівночі, як закінчилася передача.

— А потім?

— Потім нічого. Ще трохи покрутилася в ліжку, але більше нічого не почула.

— Дякую за інформацію, — кажу я, встаючи. — Ага, мало не забув: навіщо ви поставили там газову плиту?