Якось мене запитали:

— А яка в Авакума вдача?

Хоч я і знаю Авакума вже п'ятнадцять років, проте довго думав перш ніж відповісти. Нарешті відбувся жартом:

— Коли не рахувати робочого дня, відтак часу до півночі і якоїсь часинки після півночі, коли він спить, то весь інший час це цікава й весела людина.

Але я був несправедливий.

Познайомився я з Авакумом у Момчилові п'ятнадцять років тому. Був тоді з нього добрий товариш, дотепник і жартівник. Можна було просидіти з ним кілька годин підряд, не помічаючи, як минає час. Хмурнів він лише інколи ввечері, коли залишався сам.

З роками все почало змінюватися. На скронях більшало сивини, в кутиках вуст усе виразніше окреслювалися дві гіркі зморшки, години веселого настрою коротшали, швидко відлітали, а похмурого — розтягувалися, розвіювалися все повільніше. А надто коли не мав термінової роботи. Часом і північ заставала його в товаристві лише люльки й недопитої чарки коньяку. Забував навіть дров у камін підкидати. Але та зміна сталася не раптово. Вона заходила помалу, мов довга осінь, розтягнена на багато літ. Тоді в Момчилові, півтора десятка років тому, осінь лише починалася.

Події, про які я розповім, сталися за два з половиною роки до його останньої справи — афери з викраденим вірусом. Авакум мав сорок два роки і виглядав на свої літа, але внутрішньо скоріше нагадував застиглих у роздумах біблійних старців Рембрандта, що, маючи змогу зазирнути в найпотаємніші закутки людських душ, де народжуються найганебніші помисли, знають багато чого негідного про своїх ближніх. Ще в свої світлі роки до відомого вислову «Людина — це звучить гордо!» він додав: «…але від людини можна чекати чого завгодно!» Він бачив на власні очі, пережив усім серцем і відчув на власній шкурі багато жахіть, що належать до того поняття «чого завгодно», ті жахіття йому доводилося вивчати так само ретельно, як біологи вивчають, наприклад, нутрощі смердючої комахи.