— Дочка захворіла, — махнула Віра рукою на двері сусідньої кімнати, — сама доглядати її мушу.
— Я хочу попередити вас, що наша бесіда поки що неофіційна. — Шульга вирішив спочатку не брати у Гулько належних у таких випадках розписок. — Міліція сподівається на вашу допомогу.
— Звичайно. — Віра поправила високу зачіску, для чогось переколола кілька шпильок. — Я, майоре, до ваших послуг… — На мить опустила вії, й слова ці прозвучали дещо двозначно.
— От і добре! — не сприйняв глибоко прихованого натяку Шульга. — Скажіть, ви знали, що Галата мусив їхати на станцію по норкові шкурки?
Віра зупинила на ньому затяжний погляд, знизала плечима, немов хотіла запитати: яке, мовляв, це має значення?
Але Шульга дивився очікувально, й Гулько відповіла, зашиливши губи в догідливій усмішці:
— Знала. Я тоді сиділа в Федора Лукича, коли Валентина принесла доручення на підпис.
“Секретарка директора”, — здогадався Шульга, її прізвище стояло в їхньому списку.
— І ви нікому не говорили про це?
— А що, мусила мовчати? Та у нас товарознавці щодня мотаються…
— Я прошу вас пригадати, чи не казали ви комусь про доручення, — суворо зупинив її майор. Йому здалося, що у Віриних очах замерехтів і одразу згас якийсь лякливий вогник. Жінка доторкнулася кінчиками пальців до пухкого підборіддя і відповіла не дуже впевнено:
— Нікому.
— А якщо пригадати, — не здався Шульга. — В бухгалтерії не було розмов про норки?
— Ото диво! Нам уже вони набридли — стільки пальт випускаємо.
— І все ж вам хотілося б мати норкову шубку? — зненацька запитав Шульга і, певно, влучив у ціль, бо Віра нервово сплела на грудях пальці й запитала злякано: