Гулько вказала на двері ліворуч.

— Прошу до кімнати. — Прослизнула повз майо­ра, обдавши його запахом парфумів.

Вздовж усієї кімнати стояла так звана “стінка”, досить дорога, як одразу визначив Шульга, здається, югославського виробництва. Низькі зручні фотелі на коліщатках, широкий диван і в тон меблів зеленкува­тий килим. Кольоровий телевізор і сервант, застав­лений кришталевими вазами та фужерами. Зарплати рахівника явно не вистачало для придбання всього цього.

Майор утонув у запропонованому м’якому фо­телі, а Гулько влаштувалася навпроти на краєчку дивана.

Короткий халатик ледь прикривав Вірині повні ноги, жінка обсмикнула його, та хіба лише для го­диться. Вона дивилася очікувально, і пальці, довгі випещені пальці з рожевими нігтями, ледь-ледь трем­тіли, перебираючи борт халата.

Віра й справді була вродлива — чоловіки озира­ються на таких на вулиці: довге матової шкіри облич­чя з рівним носом та пухкими губами, мигдалевидні чорні очі — циганський тип, визначив Шульга. Але не було в ній циганської гнучкості й худорлявості, високі груди визивно стирчали з-під халатика, а ста­ном трохи розповніла — під сорок років такі жінки розпливаються зовсім.

Гулько зиркала на майора з-під довгих підфарбо­ваних вій цікаво, хоч у зіницях проглядалася глибоко прихована тривога.

— Я з карного розшуку, — представився Шульга, ще раз витягнувши посвідчення.

Жінка прочитала його уважно. Повернула й зруч­ніше влаштувалася на дивані, після чого вимушена була знову обсмикнути халатик.

— Карний розшук! — закопилила губу. — Але яке я маю відношення?..

— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого працівника Галати, — почав Шульга сухо. На мить йому здалося, що Віра зітхнула з полегшенням, та, може, лише здалося, бо ніщо не змінилося на її об­личчі. — Пробачте, що потурбував вас удома, бо спра­ва нагальна, а Федір Лукич повідомив, що маєте лі­карняний листок…