— Вельми цікаво, — зауважив Чед і відчув у роті гіркий присмак: «Вона або справді божевільна, або глузує з мене».

Чед узяв пляшку, налив собі в чай вершків, відсьорбнув ковток, але в ту ж мить скривився і виплюнув усе на відполіровані до блиску кам'яні плити холу.

— Вам що, погано, сер? — заклопотано спитала місіс Порджес.

Не кажучи ні слова, Чед схопив пляшку, понюхав вершки, потім вилив їх на блюдце і простягнув коту, який усе ще сидів на колінах місіс Порджес.

Кіт із задоволенням вилизав вершки, і тут почалося.

Він жалібно занявчав і став давитися, немовби щось застряло в його горлі, потім конвульсивно затіпався і через кілька хвилин здох.

Місіс Порджес роззявила рота, намагаючись щось сказати, але не змогла вимовити жодного слова.

Ніби лунатик, вона простягнула руку, взяла свою чашку, понюхала і з жахом втупилася в Чеда:

— Господи! Невже таке можливе? Нас обох хтось хотів отруїти! Я ж весь час була тут… Хоча ні, поки ви ходили по люльку, я бігала в кухню. Мабуть, якраз у цей час хтось і підсипав у вершки отруту.

Чед підійшов до дверей, які вели на терасу. Вони були тільки причинені. Чед побачив кілька кущів і високу цегляну стіну, яка впала йому в очі ще вночі. На стіні в променях квітневого сонця блищали великі осколки битого скла.

— Хто живе за цим муром? — спитав Чед у місіс Порджес, яка все ще дивилася на мертвого кота невидющими очима.

— Будівельний підрядчик Фенвік. Але ні він, ні його домашні не могли б зробити нічого подібного. Це виключено, сер! Фенвік — чесна, віруюча людина, зразковий сім'янин. Він відомий своєю благодійною діяльністю, користується в місті найкращою репутацією.

Чед змовчав. Узяв пляшку з вершками, приніс зі спальні одного з ангелів і сказав місіс Порджес, що хоче відвідати інспектора Абернаті.