Він любив випити, і Джун постійно сварилася. «Якщо ти й далі будеш жлуктити спиртне в такій кількості, — обурювалася вона, — то скотишся до репортера місцевої хроніки якоїсь миршавої провінційної газети, і я буду вимушена утримувати тебе…» Джун наговорила йому ще багато всіляких прикрих слів, — вона була неспроможна розібратися в складних думках і почуттях чоловіка, який провів під час другої світової війни одинадцять днів у засипаному бункері і міцно затямив, що коли таке повториться, то він уже побачить світло тільки через одинадцять століть або й тисячоліть, ставши рідкісною викопною істотою. Коли він ділився з Джун цими похмурими думками, вона лише співчутливо усміхалася. Вона хотіла, щоб Чед одружився з нею, хотіла мати свій будинок і діток, але для цього він повинен був написати щось світле й райдужне, що сподобалося б читачам, а їм принесло гроші.

Тверезо зваживши всі «за» і «проти», Чед, зрештою, вирішив, що ліпшої дружини, ніж Джун, йому не знайти. Правда, з властивою йому розсудливістю він жодним словом не обмовився їй про це і втік сюди, в Крайстчерч, до свого друга Джорджа Абернаті, сподіваючись трохи отямитися й попрацювати.

Десь у глибині душі він уже вирішив одкласти репортаж про В'єтнам, пірнути бодай на півроку в хвилі безтурботного життя і знайти в собі сили для написання книжки з характерним англійським гумором. Отже, він зібрався написати гумористичний роман, але водночас це повинно бути щось захопливе й звабливе, з убивствами на задньому плані, котрих не назвеш убивствами, з криками сов на нічному цвинтарі, з весняними сонячними ранками, які б проганяли всі нічні жахи і змушували б привидів повертатися назад до своїх могил, і з коханням — ніжним, та все ж гарненько присмаченим всілякими прянощами. Написавши таку книгу, він дав би Джун телеграму, коротеньку, лаконічну, щось на зразок цього: «Приїзди, треба поговорити», ляснув би рукописом перед її кирпою і відчув би себе людиною, яка може дозволити собі завести сім'ю.