Ще раз смачно чхнувши, місіс Порджес вийшла. Кіт постежив за нею; товариство Чеда, очевидно, його не влаштовувало.

Чед підійшов до каміна і підпалив накладені там дрова. Справді, як і сказала місіс Порджес, під затишком у старовинному англійському будинку розуміли саме це, хоч хол тепер, в сяйві мерехтливого вогню, можна було назвати яким завгодно, тільки не затишним. В окремих місцях пообвалювалася штукатурка, поручні сходів, що вели на другий поверх, поламалися, а сірий килим на кам'яних плитах вже давно втратив свій первісний вигляд. У кутку стояло опудало білого ведмедя, і коли Чед побачив його широко роззявлену пащу, то відчув щось схоже на співчуття до нього, мовби до живої істоти. Якби кому-небудь спало на думку вибити шкуру ведмедя клепачкою для чистки килимів, він би витрусив звідти не тільки пилюгу десятирічної давності, а й хмари молі. Набагато романтичнішою і привабливішою була велика модель корабля на каміні — середньовічний фрегат з повною оснасткою й маленькими бронзовими гарматами на носі й кормі. Можливо, це був макет уславленого піратського судна, яким командував не менш уславлений капітан Мердок, засновник Касл-Хоума. Над каміном висів портрет жінки з блідим, майже білим обличчям і колючими темними очима. На шиї сяяло кольє з чотирма великими діамантами.

Крізь виття вітру чувся шум далекого прибою. В шибки тарабанив дощ. Нервове полум’я каміна кидало на стіни химерні тіні.

«Тут мені буде добре», — з легким тремтінням подумав Чед, умощуючись у крісло й запалюючи люльку. Це був високий сухорлявий чоловік років тридцяти п'яти, обличчя у ластовинні; тонкі губи свідчили про твердість духу й розум. Він уже давно збирався написати книгу про В'єтнам, де перебував протягом двох місяців як репортер. На Фліт-стріт у Лондоні, де розміщені редакції багатьох газет, Чеда називали спокійним і везучим хлопцем, його телевізійні репортажі дивилася й слухала половина Англії.