Але насправді я була ким завгодно: покоївкою, кухаркою, економкою, тільки не компаньйонкою… Так ось, незважаючи на те, що ми прожили з нею разом майже десять років, я рада, що вона, врешті-решт, опинилася на тому світі. Я взагалі людина не вередлива й легко вживаюся з усіма живими істотами, крім клятих пацюків, але про стару Шеклі можу сказати лише-одне: огидна була особа! Тьху! Отож і не дивно, що навіть під хрестом вона не може заспокоїтися, а вічно вештається тут, по будинку, навіть тоді, коли у неї немає для того жодних інших причин, окрім як налякати втомлену людину, що потребує нічного спочинку.

Чед обережно зиркнув на місіс Порджес і спробував визначити, чи не глузує вона з нього. А може, життя в порожньому будинку затьмарило її жвавий і допитливий розум?

— Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте, — місіс Порджес блиснула своїми сліпучо-білими зубами. — Але ви можете відкинути щонайменші сумніви. Правда, я читаю, і з задоволенням, про воєнні страхіття, однак не вірю в них. І якщо я й кажу, що там, нагорі, блукає отруйна гадюка Шеклі зі своєю гирлигою, то так воно і є. І нічого спільного з привидами в прямому розумінні слова не має.

Чому саме, вона, на жаль, не пояснила. Певно, дух мертвої господині, що витає по будинку, був для неї таким же звичайним фактом, як завивання вітру у віконницях. Проте її слова не переконали Чеда. Коли вгорі знову почулося чалапання й постукування палиці, він схопився з крісла, вибіг по широких дубових сходах на другий поверх, відчинив одні за одними двері в усі кімнати, що були над холом, але не знайшов там жодної живої душі. Коли повернувся, місіс Порджес зустріла його співчутливою усмішкою.

— Я ж вам казала, що це чудовисько не звичайний привид, — зауважила вона з нотками тріумфу в голосі. — І якщо ви залишитесь в Касл-Хоумі на якийсь час, то матимете ще достатньо причин для здивування, хоч, власне, ні з чого в світі дивуватися не варто.