— Які ж це причини? — зацікавився Чед.

— Та, відверто кажучи, нічого особливого. Час од часу, наприклад, в будинку зникають стільці. Якось, увійшовши до їдальні, я раптом виявила, що зник буфет разом з усім сервізом, а позавчора хтось розпанахав живіт ведмедю. Тоді навіть мені стало моторошно. Якщо двері й вікна відчиняються й зачиняються самі по собі, мене це, зрозуміло, розлючує, бо в будинку й так протягів достобіса, але я до цього вже звикла. А от розпанахати живота нещасному ведмедю — це занадто підло. Правда, стара завжди була такою. Якщо їй випадала нагода помордувати людину чи іншу живу істоту, створену богом, вона не шкодувала сил.

Чед мовчки вислухав усе, про що повідала йому стара пані, а та взяла чайник, налила знову повну склянку й запитала дружнім тоном:

— Скажіть, ви приїхали відпочивати чи попрацювати тут?

Чед так замислився над усім почутим, що забув вийняти трубку з рота.

— Так, я хотів би попрацювати, хотів би написати книжку про…

— Ось як! Розумію, розумію! — піднесено вигукнула місіс Порджес. — Ви хочете написати книжку про Крайстчерч, його жителів, про цю злюку Шеклі, котра завше обплутувала людей своїм павутинням і лише господь знає, що вона утне після смерті. Прекрасна ідея! Можу хоч зараз побитися об заклад, що ваша книжка прогримить на всю Англію. Бо іншого такого містечка, як наш Крайстчерч, ви не знайдете на всьому шотландському узбережжі, а іншої такої особи, як стара Шеклі, — в усьому світі. Хай господь бог покарає її за гріхи! Всі боялися цієї відьми і разом з тим підсипалися до неї. Звичайно, там є якась таємниця, але я так і не змогла розгадати її.

Тільки-но великий годинник біля стіни пробив одинадцяту, Чед підвівся і попрохав місіс Порджес провести його до кімнати, де він міг би переночувати.