—  Чотири програми, Роберте.

—  Вони відрізняються тільки рекламою.

Юдіт збиралася щось сказати, але задзвонив телефон. Френклін підняв у кухні трубку, з неї долинав нерозбірливий шум. Спочатку він зацікавився, гадаючи, що це якась надзвичайно престижна реклама, та потім впізнав голос Хетуея, що захлинався в істериці.

—  Хетуею! — закричав він у трубку. — Заспокойтеся! Що там іще скоїлося?

—  Докторе, на цей раз ви просто зобов’язані мені повірити. Я пробрався до забороненої зони випромінювача, у мене стробоскоп, через нього я виявив сотні імпульсних джерел з оптичними заслінками, щось схоже на кулемети, направлені на людей, але не видимі для них — це фантастика! Готується велика кампанія по підсвідомому рекламуванню автомобілів і телевізорів, вони хочуть примусити міняти модель кожні два місяці, ви тільки уявіть собі, докторе, нова машина кожні два місяці! О боже всесильний, це ж…

Френклін нетерпляче чекав, поки скінчиться п’ятисекундна рекламна пауза, що перервала Хетуея (телефонні розмови були безкоштовні, та тривалість реклами залежала від відстані до абонента: якщо він був далеко, то дев’ять десятих часу займала реклама, тому абоненти відчайдушно намагалися ввернути слово між ними), але ще до того, як закінчилася реклама, він кинув трубку, потім зняв її і поклав поруч з апаратом. Підійшла Юдіт, взяла його за руку.

—  Роберте, що сталося? Ти ж сам не свій! Френклін схопив свою склянку і пішов до холу.

—  Маєш рацію, його слова не дають мені спокою. Я тепер думаю тільки про це.

Френклін глянув на темні контури випромінювача, що височів над торговельним центром, його червоні вогні загрозливо спалахували у нічному небі. Хоч як він боровся з собою, але раптом відчув себе спустошеним, нікчемною комахою, і його охопив страх перед невідомістю.