—  Хоча й звучить привабливо. І як, у тебе збіглось?

Юдіт глянула на список.

—  Поки що я бачу тільки одну річ, це гріль з інфрачервоним випромінюванням. Але, щоб придбати його, ми повинні бути там о восьмій вечора, а зараз уже сім тридцять.

—  Нам це не потрібно. Я втомився, золотко, і хочу щось з’їсти.

Коли Юдіт почала протестувати, він твердо промовив:

—  Послухай, навіщо нам новий гріль, ми купили свій всього два місяці тому. Грець із ним, це навіть та сама модель.

—  Але, любий, певно ти не розумієш, нам вийде набагато дешевше, якщо придбаємо новий. Однаково за контрактом ми змушені здавати гріль в кінці року, а так ми заощадимо принаймні п’ять фунтів. “Торговельні угоди” — це ніяке не шахрайство, ти сам знаєш. Я витратила на цю передачу цілий день.

В її голосі чулося роздратування, та Френклін твердо стояв на своєму, уперто незважаючи на те, що час минав.

—  Нехай навіть втратимо п’ять фунтів. Це не велике багатство. — Вона знову спробувала заперечити, але Френклін сказав:

—  Юдіт, мила, ти ж, мабуть, неправильно записала номер. — Вона знизала плечима і пішла до бару. — Зроби один міцний. Я відчуваю, що сьогодні в нашому меню здорові страви, — гукнув він.

—  Сподіваюсь, але риба так тхне.

Піднісши склянку до губ, Френклін повернувся до вікна і дивився на згасаючий небосхил. За чверть милі над сусіднім універсальним магазином миготіли п’ять червоних сигнальних вогнів. Періодично спалахувало освітлення торговельного центру, на тлі вечірнього неба вимальовувався масивний силует.

—  Юдіт! — Він пішов на кухню і підвів її до вікна. — Рекламний екран за універсальним магазином. Коли його встановили?

—  Я не знаю, — Юдіт здивовано глянула на нього. — Чого ти такий схвильований, Роберте? Може, щось пов’язане з аеропортом?