Ми повернулися, западала ніч. Ще видно було над фортом обвислий на своєму держаку прапор, але його кольору було не розрізнити. На заході, за нерівними обрисами дюн, на темно-фіолетовому обрії зникло сонце.

Коли ми опинилися за воротами нашого форту, Шатлен залишив мене.

- Піду до стайні, - сказав він.

Залишившись на самоті, я вирушив до тієї частини форту, де мешкали європейці і був склад зброї. Невимовний сум огорнув мене.

Я думав про своїх товаришів у французьких гарнізонах: в цей час вони мали повертатися додому, де на них чекало вечірнє вбрання дольменів з петлицями, блискучі еполети.

“Завтра, - сказав я собі, - звернуся з проханням перевести мене в інше місце”.

На втрамбованих земляних сходах було зовсім темно. Але в канцелярії, куди я увійшов, світилося.

Схилившись над паперами, за моїм столом стояв якийсь чоловік. Він був обернений спиною до дверей і не бачив, як я увійшов.

- Це ви, Гурю? Що ж, хлопче, будь ласка, не бентежтеся. Почувайте себе спокійно.

Чоловік підвівся. Він був досить високий на зріст, стрункий і блідий.

- Лейтенант Фер’єр, чи не так? Він наблизився і простяг мені руку.

- Капітан де Сент-Аві! Радий бачити вас, любий друже.

Цієї миті на порозі канцелярії з’явився Шатлен.

- Старший сержанте, - сухо промовив новоприбулий. - Не можу похвалити вас за те, що я встиг оглянути. Немає жодного мехарі

- Капітане, - мовив я глухо, тоді як Шатлен стояв, виструнчившись, - мушу сказати, що це я відповідальний за його відсутність у форті. Він бездоганно виконує свої обов’язки. Якби нас попередили про ваш приїзд...

- Ясна річ, - сказав він з холодним іронічним посміхом. - Тому, лейтенанте, не роблю його відповідальним за те недбальство, якого припустилися ви. Він не мусить знати, що офіцер, котрий залишає, хай лише на дві години, такий форт, як Гассі-Ініфель, ризикує мало що застати після свого повернення.