Ми повернулися до курильні, й він сам приготував коктейлі. Потім заговорив. Ми знайшли спільних знайомих. Ніколи не забуду виразу його обличчя, того іронічного відчуженого погляду, сумного й лагідного голосу. Ах, пане полковнику, шановні панове! Не знаю, про що базікають у Географічному товаристві чи у фортах у Судані... Але то якесь страшне непорозуміння! Щоб така людина була винна у тяжкому злочині, повірте, це неймовірно.

- Це все, пане лейтенанте, - завершив свою розповідь Шатлен. - Я ніколи не бачив такої сумної трапези. Офіцери поспішали закінчити сніданок мовчки, були неспроможні подолати гнітючий настрій. У цій тиші наші погляди раз у раз несамохіть зверталися до моря, де під легким бризом, на відстані одного льє гойдався на хвилях “Неаполь”.

Корабель був на тому самому місці, що й увечері, коли офіцери зустрілися за обідом. І лише коли сирена й клуби диму, що виривалися з червоно-чорної труби, сповістили про відплиття пакетбота до Габеса, поновилися розмови, але вже не такі веселі, як завжди.

- Відтоді, пане лейтенанте, у форті в Сфаксі, наче чуми, уникали тем, які могли викликати розмову про капітана де Сент-Аві.

Шатлен говорив майже пошепки, й ті, хто населяв оазис, не чули його дивної розповіді. Минула година відтоді, як замовк наш останній постріл з рушниці. Заспокоєні горлиці пурхали довкола озера. Великі таємничі птахи літали під пальмами, що поринули у темряву. Вітер, не такий уже гарячий, колихав темні пальмові віти, примушуючи їх тремтіти.

Ми познімали наші каски і підставили обличчя під легкий подув вітерця. - Шатлене, - сказав я, - час повертатися до борджа.

Ми поволі зібрали підстрелених горлиць. Я відчував на собі погляд сержанта. В ньому наче були докір і жаль з приводу того, що він звірився мені. Але під час нашого повернення я не спромігся бодай словом порушити це тяжке мовчання.