Упродовж двох годин я допомагав йому впорядковувати справжню бібліотеку. Та ще яку! Ніколи не було такої у фортах Півдня.

У чотирьох потинькованих стінах цієї кімнати вмістилися книжки античних авторів під усякими назвами, присвячені Сахарі. Звичайно, були Геродот і Пліній, а також Страбон, Птолемей, Помпоній Мела й Аммієн Марселлін. Поряд з цими іменами, які нагадали мені про мою обмеженість, я побачив твори Коріпа, Поля, Орозе, Ератостена, Фотія, Діодора Сіцілійського, Соліна, Діона Кассія, Ізидора з Севільї, Мартіна Тірського, Етіка, Афенея... Були “Scriptore Historioe Augustoe”

Згадаю також “Descrittione dell’Africa”

Складаючи ці різноформатні книжки стосами так, щоб вони не порозпадалися, я сказав собі: “А я гадав, що Сент-Аві під час експедиції з Моранжем насамперед дбав про наукові спостереження. Або пам’ять дивно зраджує мене, або відтоді він круто змінив свої уподобання. Незаперечним є лише те, що серед цієї купи непотребу для мене немає нічого цікавого”.

На моєму обличчі, мабуть, відбилося очевидне здивування, бо в його тоні я відчув бажання штрикнути мене.

- Може, тебе дивує вибір моїх книжок?

- Не маю підстав вважати його дивним, - відповів я, - бо мені невідомо, заради якої праці ти зібрав їх. У всякому разі, гадаю, що можу стверджувати, не боячись викликати сумнів у здоровому глузді: ніколи досі жоден офіцер арабських фортів не мав бібліотеки, де гуманітарні науки були б так повно представлені.

Він ухильно всміхнувся, й того дня ми більше не поверталися до цієї теми.

Серед книжок Сент-Аві я завважив досить товстий зошит з міцним замком. Кілька разів бачив, що він туди щось занотовує. Залишаючи з якоїсь причини кімнату, він завжди замикав цей зошит до маленької шафки з білого дерева, котра свідчила про щедрість адміністрації. Коли ж не писав і служба не вимагала його присутності, то наказував сідлати мехарі, якого мав з собою, і за кілька хвилин я бачив з тераси форту, як їх подвійний силует швидко зникав на обрії за брижами червоної землі.