Я отямився від цього кошмару, лише коли карета обминула натовп.

“Далі, далі на південь! - підганяв я себе. - Туди, куди ще не сягнув огидний бруд цивілізації!”

Коли втомлююся й мене огортає миттєвий страх та бажання спинитися на обраному шляху, я згадую в’язнів з Берруаг’я і відразу ж рушаю далі.

Але якої нагороди чекаю я в тих місцях, де бідолашні тварини не втікають від людини, бо ніколи не бачили її, де пустеля простягається в таку далечінь, що старий світ міг би завалитися, й жодна складка на дюнах, жодна хмаринка в білому небі не попередила б мене про це?

- Авжеж, - пробурмотів я. - Одного разу я також відчув це в пустелі біля Тідікельта.

Досі я слухав його схвильовану розповідь не перебиваючи. Надто пізно збагнув, якої помилки припустився, вимовивши цю нещасну фразу.

Він знов нервово засміявся.

- Ось ти про що! Тідікельт? Друже мій, благаю, зглянься над самим собою, якщо не хочеш бути смішним, уникай цих спогадів! Знаєш, ти нагадуєш мені Фромантена або цього бідолаху Мопассана, який писав про пустелю, дійшовши лише до Джельфи, що в двох днях шляху від вулиці Баб-Азун та Урядової площі і в чотирьох - від Авеню Опера; який, побачивши, як неподалік від Бу-Саада конав нещасний верблюд, подумав, що він у самому серці Сахари, на старовинному караванному шляху... Тідікельт - пустеля!

- Однак мені здається, що Ін-Салах... - сказав я, трохи ображений.

- Ін-Салах! Тідікельт! Мій бідолашний друже, проходячи там останнього разу, я бачив на шляху стільки ж старих газет і бляшанок з-під сардин, як у неділю у Венсенському лісі.

Таке очевидне бажання образити мене змусило забути про стриманість.

- Звичайно, - відповів я роздратовано, - мені не довелося дійти аж до...