Сп’яніння. Уява. Але це сп’яніння, ця уява дорогі мені. “Капітан де Сент-Аві й лейтенант Фер’єр, як свідчить міністерська депеша, досліджуватимуть у Тассіліні поклади пісковику та вугленосних вапняків... Вони скористаються нагодою, щоб побіжно з’ясувати, чи відбулися зміни у ставленні аджерів до нашого впливу...” Якби ця подорож зводилася, зрештою, до такої нікчемної мети, відчуваю, що не вирушив би в дорогу.

Отже, я жадаю того, чого страхаюся. Мої надії були б обмануті, якби я не зустрівся віч-на-віч з тим, що спонукає мене так дивно тремтіти.

Десь у долині ріки Міа завиває шакал. Вряди-годи, коли місячне сяйво, пронизуючи сріблом розпашілі хмари, нагадує горлиці перші промені сонця, вона туркотить у пальмовому гаю.

Я чую кроки. Визираю у вікно. Тінь, загорнена у чорну лискучу тканину, пливе по глинобитній терасі форту. Спалах у ночі, насиченій електрикою. Чоловік запалив цигарку. Присів навпочіпки, лицем на південь. Він курить.

Це Сегеїр-бен-Шейх, наш таргійський провідник, котрий через три дні поведе нас до незнаних плато таємничих імошаг, через громаддя чорних скель, русла висохлих річок, срібні солончаки, руді бархани й золотаві дюни, над якими, коли віє пасат, здіймається тріпотливий клуб тьмяного піску.

Сегеїр-бен-Шейх! Це той чоловік. Мені пригадується трагічна фраза Дювейр’є: “Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблею...”

Лампа кидає на папір своє жовте світло. Що за химерна доля спонукала мене, шістнадцятирічного юнака, казна-чому лідготуватися до Сен-Сіра і стати товаришем Андре де Сент-Аві! Я міг би вивчати право, медицину. Тепер я був би одним з тих, хто спокійнісінько живе в місті з церквою та річкою, а не став би оцим привидом у бавовняному вбранні, що з несказанною тривогою вдивляється в пустелю, котра має поглинути його.

Велика комаха влетіла у вікно. Вона дзижчить, вдаряється об кулястий скляний абажур і, знесилена, з опаленими у високому полум’ї крильцями падає на папір.