У міру того, як він говорив з такою привабливою щирістю, я відчував, що мої найгірші побоювання розвіюються.

Однак мною оволоділо недобре бажання виявити до нього певну стриманість, аби показати своє невдоволення тим, що він не поцікавився, чи хочу я мати його за свого супутника.

- Дуже вдячний вам, капітане, за теплі слова. Коли бажаєте виїхати з Уаргли?

Він байдуже махнув рукою:

- Коли завгодно. Завтра, сьогодні ввечері. Я вас затримав. Ви, мабуть, уже давно готові.

Мої маленькі хитрощі обернулися проти мене, бо я мав намір вирушити лише наступного дня.

- Завтра, капітане! Але... ваш багаж? Він приязно усміхнувся.

- Я гадав, що треба брати якомога менше речей. Лише найпотрібніше і папір - це легка ноша для мого витривалого верблюда. В усьому іншому я покладаюся на ваші поради й запаси Уаргли.

Я зазнав поразки й не мав жодного аргументу проти. Зрештою, його свобода духу й поведінки надзвичайно приваблювали.

- Ну як? - запитали мене товариші, коли ми зібралися разом за бокалом аперитиву. - Твій капітан виглядає розкішно.

- Авжеж.

- Матимеш з ним клопіт. Ти повинен добре пильнувати, щоб він не потяг на себе всю ковдру.

- Ми працюємо в різних галузях, - відповів я ухильно, не бажаючи вести розмову далі.

Я був замислений, лише замислений, присягаюся в цьому. Відтоді не злостився на Моранжа. Та все одно мою мовчазність сприймали як намір помститися. І всі, чуєш, усі, пізніше, коли почали поширюватися чутки про цю справу, казали собі:

“Безперечно, він винний. Ми бачили, як вони від’їжджали вдвох, можемо це підтвердити”.

Так, я винний! Але не через підлі ревнощі... Як це огидно!

Після цього мені лишається тільки тікати, тікати туди, де не зустрінеш людей, які думають і мудрують.