Капітан де Сент-Аві... У Сен-Сірі він був одним з моїх товаришів, потім кудись зник. Я згадав про нього згодом у зв’язку з його швидкою кар’єрою, нагородженням орденом. Це була заслужена нагорода за три вкрай небезпечні наукові експедиції до Тібесті та Аїру, і раптом - ця таємнича драма, пов’язана з четвертою експедицією, ця дивовижна подорож з капітаном Моранжем, з якої повернувся лише один з її учасників. У Франції все швидко забувається. Відтоді минуло шість років. Більше я нічого не чув про Сент-Аві, навіть думав, що він залишив армію. І ось тепер він - мій начальник!

“Хіба не все одно, цей або інший? - думав я. - У Сен-Сірі він був дуже люб’язний, і ми завжди підтримували дружні стосунки. Зрештою, я - людина не того достатку, щоб прагнути звання капітана”.

І я вийшов з канцелярії посвистуючи.

Ми з Шатленом сіли серед заростей альфи

Дорогою ми не промовили жодного слова. Не зронили жодного слова й сидячи в засаді. Шатлен відверто гнівався.

Мовчки підстрелили кількох нещасливих горлиць, які прилетіли на обважнілих від денної спеки крильцях, аби вгамувати спрагу зеленою водою. Коли з півдюжини цих скривавлених тіл уже лежало біля наших ніг, я поклав руку на плече сержанта.

- Шатлене! Він здригнувся.

- Шатлене, я вас сьогодні образив. Не гнівайтеся на мене. Це через жахливу полудневу спеку!

- Ви, лейтенанте, мій командир, - відповів він тоном, якому намагався надати суворості, але в якому бриніла схвильованість.

- Шатлене, не гнівайтесь... Ви маєте щось мені сказати. Знаєте, про що йдеться...

- Ні, не знаю. Справді не знаю.

- Шатлене, Шатлене, будьмо розважливі. Розкажіть мені про капітана де Сент-Аві.

- Я нічого не знаю, - мовив він різко.

- Нічого? А те, що ви щойно згадали?

- Капітан де Сент-Аві - хоробра людина, - промурмотів він, уперто схиливши голову. - Він сам поїхав до Більми, до Аїру, сам вирушив туди, де ніхто ніколи не бував. Він сміливець.