- Звичайно, він хоробра людина, - сказав я якомога лагідніше. - Але він убив свого супутника, капітана Моранжа. Хіба не так?

Старий сержант здригнувся.

- Він сміливець, - повторив Шатлен.

- Шатлене, ви наче дитина. Чи, може, боїтеся, що я передам ваші слова новому начальникові?

Я влучив у ціль. Він аж підскочив.

- Старший сержант Шатлен нічого не боїться, лейтенанте. Він був у Абомеї, бився з амазонками у країні, де з-поза кожного корча могла несподівано висунутися чорна рука і схопити вас за ногу, а друга ударом ножа відтяти її.

- Отже, те. про що базікають, про що ви самі казали, - пусті 6алачки?..

- Отже, це пусті балачки.

- Балачки, Шатлене? Їх повторює вся Франція. Він замовк, ще нижче схиливши голову.

- Осляча довбешко! - вигукнув я. - Ану, розповідай!

- Пане лейтенанте, пане лейтенанте, - заблагав він. - Присягаюся, те, що я знаю...

- Усе, що знаєш, скажеш мені негайно. Інакше, слово честі, цілий місяць не прохоплюся до тебе жодним словом і звертатимуся лише у службових справах.

Гассі-Ініфель: тридцять солдатів-тубільців. Чотири європейці - я, старший сержант, єфрейтор і Гурю. Погроза була страшною, і вона вплинула.

- Що ж, пане лейтенанте, - промовив він, глибоко зітхнувши. - Але потім хоча б не закидайте мені, що я розповів про начальника речі, про які не розпатякують, особливо коли вони спираються лише на чутки.

- Кажи.

- Це було 1899 року. Я служив тоді єфрейтором, каптенармусом-рахівником у Сфаксі, в четвертому полку спагі. Мав добру репутацію, до того ж зовсім не пив, і тому капітан, заступник командира полку, довірив мені клуб для офіцерів. Справді, тепленьке місце. Базар, рахунки, видача книжок з бібліотеки (їх було небагато) і ще ключ від шафи з напоями, бо в цій справі не можна покладатися на ординарців. Полковник був неодружений і харчувався разом з усіма. Одного вечора, спізнившись і сівши до столу - він був відверто стурбований, - проголосив у цілковитій тиші: