— Чого ж тобі бракує? — запитав Кан.

— Образно кажучи, запаху крові, — Абст посміхнувся. — Звірі, яких готують для вбивства, мають полюбити запах крові.

— Заманулося мерщій пустити їх у діло?

— Так. Конче потрібно, щоб плавці провели кілька операцій. Вони повинні повірити у свої сили, впевнитися, що наша зброя надійна і міцна.

Абст пояснював і далі, але Кан слухав неуважно. Перед ним невідступно стояло лице божевільного, його очі.

Минали хвилини, і міцніла певність: він уже бачив десь цю людину!

Кан підвівся з крісла, підійшов до каміна, довго дивився на вогонь. Потім рушив до рояля в протилежному кутку кімнати, в задумі провів пальцем по полірованій деці концертного «Дідеріхса».

Раптом він обернувся.

— Бретмюллер?

Абст кивнув.

— Неймовірно, — прошепотів Кан, повертаючись до крісла. — Бідолаха, що з ним стало. Дуже хворий?

Абст знизав плечима.

— Авжеж, — мурмотів Кан, — авжеж, якщо його віддали тобі… Шкода, дуже шкода Бретмюллера. Це був хороший німець, хороший офіцер.

Сім місяців тому німецький підводний човен нової серії «Випера», що тільки-но став до ладу, було виряджено в далекий похід. ОКМ оголосило: човен вирушає в океан, щоб перевірити механізми в умовах тривалого автономного плавання.

Насправді ж команді доручили важливе розвідувальне завдання, зашифроване, як «Операція Бібер»

«Виперу» вирядили в похід. Проводи були урочисті. ОКМ настирливо підкреслювало: воно нічого не приховує, човен вирушає у звичайне плавання.

Збігали тижні, а повідомлення про човен не надходили. Спочатку це не лякало командування — в поході човен мав дотримуватися радіомовчання.