Абст підвівся, склав на грудях руки. Позад нього було вікно, і темний, майже чорний силует Абста чітко виділявся на тлі широких ясних смуг, прокладених місяцем на поверхні озера.
Читав Абст повільно, напружено. Голос у нього був пронизливий, уривчастий, і музика вірша зникала зовсім.
— Це з «Геро і Леандра», — тихо мовив Абст. — Вісім рядків, а скільки експресії!
Кан промовчав. Він погано розумівся на віршах та й, признатися, не любив їх. Він вважав себе діловою людиною, а поезія не для таких.
— Ось що, — сказав він. — Накажи, щоб нам принесли поїсти. Ми повечеряємо й поговоримо. І не барися — у нас чимало справ.
Вечерю сервірували в сусідньому приміщенні. Кан з апетитом поїв, випив великий кухоль пива.
— Повернемося до Бретмюллерових свідчень, — сказав він, коли подали солодке. — У мене з голови не виходить цей дивний грот. Подумати тільки, він поруч тієї бази! Господарі її, мабуть, і не підозрюють, що в скелі є величезний тайник.
— В цьому весь сенс, — кивнув Абст.
Кан стягнув з шиї серветку, рішуче підвівся:
— Не будемо гаяти часу! Ходімо до Бретмюллера. Я сам допитаю його.
— Може, перенесемо на ранок? Вам треба відпочити, виспатись. І попереджаю: це небезпечно. Хтозна, як він зараз поводитиметься.
— Але ти будеш поруч!
П'ятий розділ
Вони пішли лісовою стежкою, що вела в глиб острова. Було дуже темно, і Абст увімкнув ліхтарик, який передбачливо узяв із собою. Шурхіт кроків у тиші, тоненький промінчик світла, що вихоплював з пітьми то гілку, схожу на простягнуту руку, то дикий страхітливий камінь, підсилювали тривогу, якою була сповнена ніч.