Нас наче занурили в туш. Пітьма і зовсім нерухоме повітря. Чомусь на думку спав «Наутілус» капітана Немо… Несподівано для самого себе я скрикнув. Звук полетів кудись у далечінь, і невдовзі до мене повернулась луна. Я стояв на містку, спантеличений, приголомшений, а голос мій усе ще звучав, відлунюючись од невидимих перепон, і поступово слабшав. Ніби він теж шукав порятунку і не міг знайти. Сумнівів не було — човен сплив у величезному гроті!..

_{Абст. Що ж ви?.. Чекайте, я підтримаю вас!}

_{19 година 11 хвилин. Препарати не діють, і свідомість було відновлено на 24 хвилини.}

_{Повторне дослідження мозкових струмів. Стан хворого загрозливий.}

Це була остання сторінка. Фрідріх Кан перегорнув її і закрив папку.

Тільки тепер він почув звуки музики. За роялем сидів Абст. Його пальці легко бігали по клавіатурі, очі дивилися за вікно, на важкий червоний місяць, який повільно сходив над пустельним озером. Здавалося, туди ж летіла і мелодія, стрімка і тривожна. І музика, і місяць, і водяна гладінь, що тьмяно відсвічувала за вікном, та й сам Абст, його дивні нерухомі очі — все це прекрасно поєднувалося з тим, про що було сказано в жовтій папці.

Абст перестав грати.

Вони довго мовчали.

— Це був Шуберт? — запитав Кан, аби що-небудь сказати.

Абст похитав головою:

— Я грав Баха. Одну з його ранніх хоральних прелюдій. Написано для органа. Якби тут був орган!..

— Але, я пам'ятаю, ти любив Шуберта, — наполягав Кан. — Ти захоплювався й іншими, але Шуберт для тебе…

— Йоганн-Себастьян Бах — ось мій король і володар! — схвильовано мовив Абст. — Бах у музиці, Шіллер у поезії.

— Шіллер? — промимрив Кан, неуважно дивлячись на озеро. Він думав про інше.

— Так. Хочете послухати?

В Абстовому голосі звучало нетерпляче прохання. Здивований, Кан несподівано для самого себе кивнув.