— Скільки.

— Футів триста. Може й більше… Вибачте, дуже паморочиться в голові. І біль — знову той самий дикий, нелюдський біль!.. Дозвольте мені заснути.

— Розмову треба вести далі! — твердо сказав Абст. — Пане Кан, будь ласка…

— Так, так, — мовив Кан. Він по-дружньому торкнувся рукою Бретмюллерового коліна. — Ще кілька запитань, і ми підемо. Тоді ви зможете добре відпочити. Нумо добре подумайте і скажіть нам ширину тунелю. Чи можна пройти в грот на підводному човні?

— Ви ж знаєте, що трапилося з моїм! — з болем скрикнув Бретмюллер. — Невже надішлете туди інший? Проникнути на човні в грот неможливо. Хіба що водолаз сяде верхи на його штевень і керуватиме стерновим… Ні, ні, це неймовірно!

— Яка довжина тунелю?

— Півкабельтова чи трохи більше… — Бретмюллер раптом розсердився. — Та що ви все про тунель і грот? А корабель? А люди? Що з ними, де лежать їхні кістки, це вас не обходить?

Настала тяжка пауза.

— Годі, Бретмюллер, — ніжно сказав Абст. — Ми розуміємо ваш стан. Співчуваємо… Намагайтесь не хвилюватися, вам це шкодить.

Кан сидів, не відводячи очей од хворого, щось напружено обмірковував. Губи його ворушилися, пальці на руках тремтіли, наче він розмовляв з собою. Ось він нахилився вперед, виставив долоні.

— До вас ніхто не був у гроті? Ви не побачили там чиїхось слідів?

— Не поспішайте з відповіддю, — встряв Абст, — якнайкраще пригадайте, не помиліться.

Бретмюллер похитав головою.

— Зовсім ніяких людських слідів у гроті? — перепитав Кан.

— Ні.

— Ви сказали, у вас був дихальний апарат… Один?

— Апаратів було багато, на всю команду. Та я не міг дозволити скористатися ними. Я мав суворий наказ: на базі ні за яких обставин не повинні знати, що біля неї був німецький човен. Аби люди випливли в респіраторах… Коротше, я виконав наказ!

— Так ви самі знищили човен і весь екіпаж?! — скрикнув Кан.