Пригадуєте ту першу вражаючу фразу «Вершникiв», той могутнiй, сповнений епiчної сили заспiв? Як лютували шаблi пiд Компанiївкою, де зчепились бортами степовi пiрати, i конi бiгали без вершникiв, i небо «округ здiймалося вгору блакитними вежами»?

Коли вийшли «Вершники» в нашому студентському середовищi, помiж закоханих в лiтературу юних ентузiастiв точились дискусiї навiть з приводу цих блакитних веж: чи iснують вони насправдi? Чи буває таке в степах? Чи, можливо, з'явились вони лише в уявi письменника, в його натхненних поетичних видiннях?

Автор був загадковий: образ його чомусь пов'язувався з морем, адже ж – «Майстер корабля», морськi поезiї з юнацької книги «Прекрасна Ут»…

Вiтаю море!

Корабельна путь лежить по всiй землi.

Давно помiчено, що степовi люди мають вроджений потяг до моря, з дивною силою воно заваблює степовика, заполонює своїм простором, морською далеччю. Хай навiть не бачене ще, тiльки вимрiяне, вже непокоїть, кличе… Дехто в цьому схильний вбачати поклик iнстинкту, таємничий голос предкiв, вияв майже мiстичної туги людини за чимось незвiданим…

Мабуть, Яновський на такi тлумачення його раннiх захоплень лише всмiхнувся б, хоча свiй перший вiрш пiд назвою «Море» вiн таки написав «з вiдстанi», написав ще, здається, нi разу не бачивши справжнього моря в натурi. Данина книжнiй морськiй романтицi? Очевидно, так. I водночас море Яновського вже й тодi – то насамперед образ свободи, гуманiстичне уславлення людини, її вiдваги, мужностi й витривалостi, море його – то своєрiдний спiв людськiй солiдарностi, iнтернацiональному братерству трудящих.

Таким, зокрема, постає образ моря у «Вершниках», коли буде вже подолано спокуси книжної романтики, подолано швидко й рiшуче, i автор вийде на iншi простори, щоб стати вiч-на-вiч з романтикою самого життя, з отими його лютими трамонтанами, що не раз обвiють i автора теж, як обвiвають досi вони його Половчиху на пронизливiм белебнi морського узбережжя, де вона, ждучи, виглядаючи свого Мусiя-Мусiєчка, стоїть «висока та строга, як у пiснi».