«Шаланда в морi» – одна з найромантичнiших в нашiй лiтературi новел, хоч ця її романтика написана пером нещадного реалiста.

Одначе вернiмось до веж чи, точнiше сказати,-до того неба, що здiймалось тодi округ нас «блакитними вежами». Як усе-таки: чи в дiйсностi митець їх спостерiг, чи був то лише плiд його фантазiї? Цiкавiсть природна, але куди важливiше було те, що завдяки художниковi цi вежi з'явились, увiйшли в наш духовноестетичний свiт, зробивши одразу багатшими нас, i, почувалось, вiдтепер вони будуть iз нами завжди. Iнакше кажучи, сталося ще одне, хай нiби не таке вже й велике мистецьке вiдкриття: ландшафт краси розширився, вiдтворено якусь нову, ранiше не знану художню сутнiсть. Образ дивовижний навiть для Яновського, рiдкiсний в нашiй прозi своєю наповненiстю, такий же мiсткий, як червона зоря «Альдебаран i все сузiр'я – журавлиний ключ вiчностi».

У «Вершниках» творилася нова образнiсть, нова барвами, ритмiкою, мелодикою. Образнiсть, що була б неможлива ранiш. Тiльки спiвець нового часу мiг побачити й розгледiти їх, отi небеснi споруди, отi неймовiрнi й невловнi, з самого повiтря лише зiтканi, з блакитi неба змурованi вежi, на тлi яких безстрашнi витязi революцiї схрестили шаблi у двобої з минулим.

Часто кажемо: нове слово в лiтературi. А насправдi як рiдко таке слово в лiтературi мовиться… Тут було саме воно, саме нове. Замiсть улюблених давнiми романiстами похмурих веж середньовiчних замкiв iз щiлинами сторожких бiйниць, з потайними льохами-казематами вперше на обрiях свiтової лiтератури з'явились цi вежi нерукотворнi – блакитнi бастiони степового українського неба. Виникли як образ чистоти й величi визвольної боротьби народу, як символ нездоланностi й безсмертя самої революцiї.

Епоха велетенських битв, до краю оголених соцiальних конфлiктiв, епоха великих пристрастей i надлюдських напруг знайшла у «Вершниках» гiдне вiдтворення. Духом героїчного часу в книзi овiяно все, цей дух вчувається в самiй художнiй новизнi твору, в його стилiстицi, ритмах, в його, сказати б, органному звучаннi.