Художня монументальнiсть цих образiв, внутрiшня сила, гармонiйнiсть, скульптурна опуклiсть при всiй ощадностi засобiв, якими користується митець, одразу ж привернули увагу, вся наша лiтература радiла виходу «Вершникiв», появу книги вiтали в Москвi i в Парижi. Микола Островський побачив у героях Яновського духовних сподвижникiв Павла Корчагiна. Павло Тичина вже в роки вiйни сказав про «Вершникiв», що вони стали «нiби патентом на одержання зрiлостi прози української», хоча й до того в українськiй прозi було вже чимало сильних творiв, чиє життя триває й досi. «Вершники» знаменували собою величезну перемогу художника, його свiтогляду, який побачив рушiйну силу iсторiї не в смiливцях анархiстського гатунку, а в людях працi, у безстрашних бiйцях революцiї, в образах комунiстiв, робiтникiв i селян, якi не щадили себе у самовiдданiй боротьбi за ленiнське, соцiалiстичне оновлення свiту.

В кожному з роздiлiв «Вершникiв»– чи то «Шаланда в морi», «Лист у вiчнiсть» чи «Дорога армiй»– читач нiби вiдчуває струми високої напруги, художня конденсацiя тут доведена до краю, кожна сторiнка вражає нас густотою письма, незвичним художнiм литтям фрази. «Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не впiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг». Так звучить перша фраза роману «Вершники», фраза, що вражає своєю змiстовою ємкiстю, динамiчнiстю, стильовою новизною. Яновському притаманна була гоголiвська живописнiсть, щедрiсть барв, i водночас у нього своя неповторна iнтонацiя, свiй iндивiдуальний стиль, де нерiдко поруч живуть висока патетика i тонкий гумор, посмiшка, витончена метафора художника-iнтелектуала. Барви романтичної поетики, символiка i суто реалiстична деталь, химерне сплетiння фантастики i реальностi, науково точного сучасного вираження i фольклорних пiсенних мотивiв – усе це в кращих творах Яновського виступає в органiчному сплавi, в природнiй багатобарвностi, вивiренiй чуттям художника.