- Ти, Бенедю, - спитав якийсь замазаний глиною робiтник, - а то на яку пам'ятку того щигля сюда вивiсили?

- А, щось-то вже вни з ним гадають робити, - вiдповiв Бенедьо.

Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав, нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на запитання робiтникiв вiдповiдав: "Аякже, все би-сь хтiв знати! Постарiєшся, як усе пiзнаєш!"

А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi цiлої товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив конопляне сiм'я дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблпк, трiпотав червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько: "Тiкiлi-тлiнь! цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль!.."

З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i обернувся до всього товариства:

- Мої панове, сусiди i добродiї!

- Тихо! тихо! пет! - загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi:

- Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене своїм приходом на нинiшнiй, та кий важний для мене обхiд… - О, просимо, просимо! - загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.

- Ах, ось i нашi дами їдуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! - I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю, де саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове помогли їм повилазити з бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут же, близ ^величезної камiнної брили.