Дами тi - були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них. Вони щохвилi осторожно обзирали свої сукнi, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого їм неставало - молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неї тож i громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедiї. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоїсь силуваної здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.

I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не клеїлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.

- А що ж вашої панi нема, дорогий сусiдо? - вказав Леон, усмiхаючись.

- Даруйте, - вiдповiв Герман, - вона, певно, щось нездорова.

- Ах, дуже менi жаль! А я надiявся…

- Але що, - вiдказав задобрюючи Герман, - хiба ж то вона така велика особа! Обiйдеся про ню!

- Нi, коханий сусiдої Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, - як вона була б щасливою, якби мала таку матiр!..

Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi наказовi волi, говорили, а розум силяв їх докупи, як того вимагав iнтерес.