"Дышется легше, в три четверти груди…" - вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.

- А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! - сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.

Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.

- Чаю пити мама кличе!.. - силкувався перегукнути Катая Володько.

- Цаю, мама!.. цаю, мама!.. - пищала й собi Лiда.

- Гав-гав-гав! - додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, - її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.

Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: "Дарую татковi Корецькому!" Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були - все з пiдписами - i "татко, як вiн у школу йде", i "мамуся Лiду веде", i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай - усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.

- Що тобi таке, Петре? - здивувався Корецький.

- Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?

- Нiчого… А що?

- В городi жидiв б'ють…

- Та нi!..

- Я оце тiльки з городу… Ходять хулiгани з дрючками, з ломами… Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…