Два знайомих голоси:

- Та нема його тут, - казав один; i Корецький добре пiзнав Валюшного.

- А, бiс його батьковi!.. - Дали ми, брат ти мой, зiвка! - одповiдав другий, i це був старшинин Михайло. - Утьок уже! Треба було тодi вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.

- Ну, так треба ж було додому поодносить, - одказав Валюшний.

- Набрались бебехiв тягти, а дiло забули… Я взяв часи - i довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.

- А Захарко!.. Захарко!.. - зареготався Валюшний.

- Хо-хо-хо! - додав свого Михайло. - I знам'я своє покинув та за самовар!..

- Та горо… ха-ха-ха!.. городами!.. - не вгавав Валюшний. - А вода з його дзюрить!..

- Ну, брат ти мой, - дали чосу!.. Хоч i не добили, а дали… I попользувались нашi… На мене пiджак - як улип… А в тебе шапка як?..

- Прийшлась, - одказав Валюшний.

- Добра шапка, - похвалив Михайло, - на десять год стане… Чорт його знає - хтось грошi виняв з партаманєту… Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг… А в учителя, должно, були… Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще… Ех, єслi б найтiть: вже б я його догладив по головцi оцiєю залiзячкою.

- Добрий шворiнь…

- Пайдьом дальше!..

Вийшли. Помалу затихала хода…

Корецький зрозумiв: вони шукали його. Але вже не було нi страху, нi бажання втiкати чи боронитись. Якась байдужiсть страшенна… i втома… Сон налягав на очi… Заплющив їх i зразу ж заснув.

Прокинувся, як уже було зовсiм темно. Вдивляючися в темряву, ледве помiтив трохи яснiший клаптик хмарного неба, видний крiзь дверi в другому кiнцi шопи. Пiдвiвся i встав, - почував у собi силу. Голова не болiла вже так. Мiг iти. Куди?

Вiдразу все згадав. Не знає, де Таля й дiти i що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибiг пiд небо.