Глянув через яр на школу: нi одно вiкно не свiтилося. Дома нема її, - мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собi Петрову хату, але й там було темно. Невже вiн так довго спав, i це вже була глупа нiч? Хотiв глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… треба бути обережним… Та все ж мусить зараз пiти до Петра, довiдатися про Талю й дiтей.

Враз помiтив по той бiк яру, коло школи щось… щось, мов чоловiк верхи… Вiн об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потiм десь узявся й другий такий, з'їхалися й тодi повернули назад та й покрились у темрявi.

Силкувався зрозумiти, що воно таке, та нiяк не мiг догадатися. I враз його думки перепинив якийсь згук - жалiбний, безнадiйний… Вiн перебив тишу й потягся в повiтрi довгою-довгою ниткою… Там, у темрявi, бiля школи…

- Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..

Було стiльки суму й одчаю, стiльки болю в тому виттi, що ставало моторошно. Корецький пiзнав голос: це був Катай. Покинутий, самотнiй, вiн плакав на зруйнованому дворищi…

Вiн плакав… йому було жалко… А тi… а тим, що руйнували…

Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею…

Швидко пiшов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де вiн завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а з току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися.

- А хто там ходить? - почувся тихо Петрiв голос, i з-пiд хати одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому.

- Це я, Петре…

Петро кинувся до його, вхопив за руку i, не кажучи нi слова, повiв назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив дверi й мовчки повiв його серед темряви аж у найдальший куток.

- Сiдайте тут! - промовив пошепки Петро й сiпнув Корецького вниз. Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв: