Усе товариство тяжко засмучене. Сьогоднi збираються прийти сюди, - хочуть усi бачити свого вчителя…

А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi.

- Я вам принiс обiдати, - нагадав Якiв, показуючи на вузлик.

- У мене ще й те цiле, що Петро дав, - сказав, ледве всмiхаючися, Корецький.

- То ви нiчого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!

- Не хотiлося…

- Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть.

Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, i справдi став обiдати…

Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на головi й радив лягти вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у вагонi їхати. Корецького справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув твердим, спокiйним сном…

Прокинувся, глянув на небо крiзь дверi, - було вже нерано.

- Якове! - гукнув.

- Ми тут! - озвався той збоку.

Корецький вийшов i побачив з Яковом Петра й Панаса.

Вони прийшли недавно i дожидалися, що скоро й iншi товаришi понадходять. Справдi - трохи згодом прийшов Iван Петренко, навiть з жiнкою - веселою бiлявою молодичкою, колишньою школяркою. Сидiли гуртом i переказували, що знали, про вчорашнi подiї на селi, а Корецький розказував, що було з ним у школi. Новi приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помiтили погромники цих сходин. Помалу посходилися… Не прийшло шестеро: двох зовсiм не було на той час у селi, одного забули сповiстити, а троє… не знати чого не прийшли… Та про їх не хотiли зараз думати…

Сидiли купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького - все молодi щирi обличчя; старiших з бородами було тiльки п'ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильнiших…