Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидiв за катрагою збоку, i покликав стиха:

- Євгене Петровичу!

- Я тут, - озвався Корецький. Якiв уже бачив його.

- Принiс вам обiд…

- Спасибi!.. Сiдай!..

Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького на купi мокрої соломи. Учитель пильнiше глянув на його блiде обличчя й помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися i враз буйнi краплистi сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.

- Якове, чого ти? - спитався Корецький. - Що ще сталося?

- Нi, нiчого, - одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого…

- Чого ж ти плачеш?

- Був у школi.

I, зiпершися лiктями в колiна, вiн обхопив лоб руками i, так похилившися, тихо, мовчки плакав…

I Корецький почув, як i в його щось пiдкотилося до горла, так само почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.

Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали…

Затихли. Обом стало мов трохи нiяково несподiваних слiз i обидва мовчали якийсь час.

Перший загомонiв Якiв - розказував, що тепер дiється в Ладинцi.

Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного на вулицi, - той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi: сором було в вiчi дивитися.

Уже є звiстки про погроми й по iнших селах. У Солтиковi погромили й зарубали сокирою лiкаря за те, що вiн "демократ", трохи не вбили вчительки, а тодi пiшли й погромили пана; хотiли й його вбити, та заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до своїх сусiд у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: "усi пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тодi вся земля наша буде". А пани побiгли до губернатора, щоб посилав до їх козакiв.

А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали вже туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.