Ану, порахує ще вiн, скiльки часу вартовий буває за рогом тюрми. Пiдождав, поки вартовий, здавалося йому, пiдiйшов до рогу будiвлi й почав рахувати. Раз, два, три… нарахував усього сто тридцять один… То треба держати вiрьовку напоготовi, прив'язану… За яких 15 - 20 секунд можна бути вже внизу, долi - саме тодi, як вартовий буде за заднiм рогом, i пробiгти до брами…

- Щоб набiгти на другого вартового, що стоїть на тiй брамi, - пiдказав вiн сам собi. - Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде.

То це ввесь його план руйнується й нема нiякого способу?

Але що це?.. Знов крик iще дужчий…

- Урра-а-а!..

Чого тi рештанти радiють? Не розумiє!… Якась дурниця!..

Хiба пiдкопатися? Ще б пак, - з другого поверху!.. Пробити помiст i пролiзти в перший поверх… там сидять "уголовнi"… треба, щоб i вони згодилися тiкати… Ну, але з їми справа небезпечна: коли б навiть i згодилися, то в їх завсiгди так трапляється, що вони когось задавлять або зарiжуть… якогось вартовника, або що… ну, а вiн - убивати людину… Нi-нi, - з ними треба облишити!..

Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?..

Але все ж брами з вартовим не минеш! - знову сам себе перепинив. - Яким би способом не вийти, - завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим неминуча… Неминуча, - пiдкреслив вiн слово думкою.

Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п'явка в тiло… Лiг на лiжку, закинув руки за голову, заплющив очi. Не хотiв думати, не хотiв почувати… Але почував - її, ту п'явку, що всмокталась у душу…

Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим?

Поки впаде!

Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здiється?.. Всьому є кiнець, але коли вiн буде?

А гинути тут, або там, - серед сибiрських тундр, далеко вiд рiдного краю!..

Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не дають!