Хлоп'я спідлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечі влиті, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'їв на флотських харчах. Комір кітеля ледве сходиться на в'язистій шиї. Справді, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встряє, директор супроти нього зовсім не страшний. У директора вигляд якийсь дівчачий, інтелігентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скріпкою, то краваткою, - такі, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк…

- Крім Бориса Савовича, - вів далі директор, до якого знов повернулась його спокійна привітність, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлівна, вона зараз на уроці… Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить розхристаних, недисциплінованих… Вона-то вже напевно розтлумачить тобі, що хуліганити, бродяжити - це зовсім не геройство, що справжні герої - це такі, як мати твоя… Ото людина! Мертві піски повертає до життя, кучугурні наші каракуми виноградниками вкрила… Матір'ю весь колектив гордиться, а сина до нас - у супроводі міліціонера!… Тільки ти не гнись, стань рівніше й не хмурся, адже ми тобі ще нічого поганого не зробили… Чи, може, зробили?

- Ні.

- Ні поганого, ні доброго - нічого ще не встигли, а ти вже на нас отак спідлоба, вовчуком… Це, по-твоєму, справедливо?

Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути підлогу.

- Не знаєш, хто ми, які ми, вперше нас бачиш і вже ось так, з недовірою, навіть з ворожістю… А що таким ставленням ти нас ображаєш - ти подумав про це? Тобі приємно було б відчути таке ставлення до себе?

Знітилось хлоп'я, але ненадовго, потім знов затулилося від дорослих своїм недовірливим, аж трохи глумливим посміхом. Говоріть-балакайте, мовляв, а в мене своє на умі: як би через отой ваш мур перескочити, що білів за вікном… Коли Ганна Остапівна запитала, як вчився, хлопець відповів без ентузіазму: