- З двійок на трійки перебивавсь… Бували й п'ятірки, але то вже одна на двох…

- Веслувати вмієш? - поцікавився Борис Савович.

Хлопець відразу ожвавів:

- На каюках усі плавні обходив!… І моторку можу завести чи навіть катера, - при цьому лукавий усміх убік. - Не дають, правда, розгорнутись… Ото хіба в кого “позичиш”.

- І часто “позичав”?

Що їм сказати… Могли б і самі догадатись, що перед ними стоїть ворожбит, який тільки з'явиться на березі, де повно човнів, примкнутих на ланцюгах, тільки наблизиться до них, так усі замки враз, мов перед магом індійським, самі одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж просто краса: смик-шарп мотузком - і вже човник мчить тебе між очеретами, попід вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж підскакує на воді…

- Тільки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на місце приганяв, - мовби виправдуючись, пояснив хлопець, і раптом погляд прямий, майже благальний, упав на директора. - Відпустіть! Я ж не злодій… За віщо мене сюди?

- Такий букет за тобою, а ти ще й питаєш, - нахмурився директор. - Усі - в школі, усі - вчаться, а ти…

- Відпустіть! - заволав хлопець, мовби нічого й не чувши. - Хай мати мене забере! Станція хай візьме на поруки!

- А ти потім щоб знов за своє?

- Я поклястися можу!

- Відпустити, хоч би й хотіли, вже не маємо права, - пояснила Ганна Остапівна. - Хто потрапив сюди, мусить перетерпіти чи навіть дещо й спокутувати. Мамі відомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу покладає, може, останню надію. І ти нашої школи не бійся. Суворо - це правда, але ми тобі зла не бажаємо, з часом призвичаїшся, сам належно оціниш свою поведінку. Подумай, довкола тебе люди трудові, чесні, роботящі, тож чи можуть вони тобі дозволити бездумно блукати по життю, відбитись від школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце за тобою розривалось… Зараз ти ростеш, все в тобі грає, але і в твоєму підлітковому віці людині пора вже замислюватись над собою, над своїми вчинками.