При згадці про матір Порфирові всю душу залило теплом, вже й ці люди, що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому відгукуються, чимось мовби стають йому ближчі. На мить виникло навіть бажання більше перед ними відкритись, про мамину працю їм більше розповісти, може б, заодно і його вони пожаліли чи, може б, і приголубили. Бо відчув, що цікавість до його долі тут не випадкова, вона глибша й делікатніша, ніж у тих, що, буває, лізуть до тебе в душу з хамловитими допитками десь на пристані або в плавнях на риболовлі, розкажи їм, чий та звідки ти, розваж їх собою, мов іграшкою. І хоч зараз хлопець був, здавалось, відкритий для ласки, для доброго слова, та тільки Ганна Остапівна мимовільним зітханням виявила щось схоже на жалощі, тільки прохопилося слово “напівсирітство”, як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча комишанська гордість так і випустила свої пазурі, не приймаючи можливого співчуття, яким зараз його могли тільки принизити. Вже такий оце є, такий у когось удався, що від найменшого, навіть лагідного доторку мимоволі скручується в клубок, як оте плавневе їжаченя, оте сіреньке й колюче, що тільки торкни його рукою, так воно миттю й згорнеться, сховається само в себе - лише голки-шпичаки в усі боки стирчать! Одначе й там, під шпичаками самолюбства, зараз притишено дихала його впертість, і гордість, і зачаєне найжагучіше бажання - втекти, втекти…

Якщо цікавились матір'ю, то природно було ждати, що зараз спитають і про батька. З усіх можливих запитань це буде найболючіше, найнестерпніше. І що їм сказати, коли запитають? Хіба що крикнути: “Вітром навіяний! Безхозний, нічийний я!” Не могли б нічим іншим ранити хлопця болючіше, ніж допитуванням про це. Коли десь на пристані п'яниця мимойдучий стане знічев'я допитуватись, то такому типові можна було й збрехати, вигадати йому того батька, назвати, зрештою, першого-ліпшого з радгоспних механізаторів, - піди перевір… А цим не вигадаєш, перед цими тільки й можеш скрутитись їжаченям, з острахом і ненавистю ждучи вічного їхнього запитання, що для хлопця буде як удар ножа… Ось коли б навіть бачити вас не хотів, з розгону б головою у вікно та через мур - у степ, у плавневе роздолля. З рибами, з птахами, з їжаками, навіть з гадюками куди легше, аніж з людьми! Ті принаймні не доскіпуються - хто ти? чий? Є в тебе батько чи нема? Живуть собі, а ти - собі.