- А побачення дозволяються?

- Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. - І чуб дозволимо. Тільки це теж треба заслужити бездоганною поведінкою.

- А за хуліганські вибрики, - попередив директор, - за саму спробу вчинити зловмисне щось…

- Знаю! Карцер! - зі злістю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте! Беріть! Кидайте в карцер!

І всі відчули в цьому вже не браваду, а крик натерзаної горем душі, близької до відчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому стані, з відчуттям зацькованості, покинутості, коли нікого дитині й бачити не хочеться, коли й самотність не лякає, - забитись би в нору яку-небудь, чотирма стінами затулитись від вас усіх!

Про маму запитали та чи любить він її.

- Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, ні.

- Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, - стривожилась Ганна Остапівна. - І навіть якби ти тричі сказав, що не любиш, - пробач мені, я й тоді не повірила б.

- Чому?

- Тому, що це страшно. Хто розучився матір любити, то вже, вважай, пропащий.

- А я не такий? - криво всміхнувся хлопець.

- Ти не такий…

Виявилось, що про маму його ці люди чули багато хорошого. Запитали, чи й досі портрет її красується на Дошці пошани біля Палацу культури в Комишанці, серед тих, ким пишається науково-дослідна станція. Бо саме таким, як мама, станція й завдячує своїми успіхами, навіть іноземні делегації приїздять на мамину ділянку приглядатись, як це воно в неї виходить, що там, де, крім молочаю, ніщо не росло, де тільки іржаві снаряди та міни валялись поміж розпечених кучугур, тепер рядками зеленіють виногради найкультурніших сортів! Знатна гектарниця! Трудівниця такого хисту, що в неї навіть кучугурна “Сахара” змінює свій норов, свою вдачу, на пустирищах в неї всі чубачата приживлюються, і ніяка їх ні мільдія, ні виноградна воша не бере!