Щоб не потрапити на очі «графині», Мишко пішов не головною, а боковою алеєю.

— Подивимось спочатку, чи дома господарка, — сказав він Коровіну.

— А як ти дізнаєшся?

— А от побачиш, — загадково відповів Мишко. Продираючись крізь кущі, вони дійшли до центральної алеї і розсунули гілки дерев.

Старий будинок стояв прямо перед ними. Штукатурка на ньому в окремих місцях облупилася, звідти стирчали смуги дранки і пасма клоччя. Розбиті шибки у вікнах були замінені фанерою, яку обрізали простою пилкою. Фанера була з нерівними краями і прибита абияк. Деякі вікна були зовсім забиті дошками різного розміру і товщини.

— Дома, — з досадою прошепотів Мишко.

У відповідь на запитливий погляд Коровіна Мишко вказав йому очима на мезонін.

У ніші, широко розплатавши крила, стояв великий бронзовий птах з непомірно довгою шиєю і загнутим донизу хижим дзьобом. Гострими пазурами він чіплявся за товстий сук. Очі, величезні, округлі, під довгими, як у людини, бровами, надавали птахові дивного й жахливого виразу.

— Бачив?

— Бачив, — прошепотів Коровін, приголомшеним зловісним виглядом бронзового ідола.

— Орел.

Коровін непевно хитнув головою:

— Який же це орел? Бачив я на Волзі орлів.

— Орли бувають різні, — зашепотів Мишко, — на Волзі одні, тут інші. Але не в цьому справа. Подивись уважно. Бачиш, за птахом віконниці? Вони відчинені, бачиш?

— Бачу.

— Так от, якщо віконниці відчинені — значить, графиня дома. Як тільки вона їде в місто, то зачиняє віконниці, а повернеться — відчиняє. Зрозумів? Тільки май на увазі: це секрет, нікому не розповідай!

— А мені це ні до чого, — байдуже відповів Коровін, — все одно ми будинок одберемо. Чоловік двісті дітей можна розмістити, а вона одна живе. Хіба це правильно?