— Генко, це правда?

Генка знизав плечима:

— Яке це має значення? Правда. Я їх трохи подражнив. Але для чого? Для того, щоб вони цю нісенітницю викинули з голови. А вони, дурні, взяли та й утекли. Пожартувати не можна! Смішно, слово честі!

— Ах, смішно! — закричав Мишко.

Не в силі стримати своє обурення, він раптом зірвав з голови кепку, кинув її на землю, обернувся навколо себе раз, потім вдруге і, завмерши на місці, втупився очима в Генку.

Вражений Генка очманіло витріщив очі. Всі діти, остовпівши, дивилися на Мишка.

Мишко згадав, що він тепер пожатий загону і повинен стримуватись. Він підняв кепку, надів її на голову,

— Гаразд! Ми їх спочатку знайдемо, а потім розберемося, хто винен. Швидко обідайте, і почнемо шукати.

Генка відразу пожвавішав:

— Правильно! Ми їх враз знайдемо. От побачиш, Мишко…

Під час обіду Мишко опитав чергових. Але вони клялися, що нічого не бачили. А тимчасом Ігор і Сева забрали всі свої речі, аж до кухлів і ложок. І ніхто цього не помітив.

Звичайно, вони могли поїхати додому. Але перш ніж їхати за ними в Москву, треба як слід пошукати тут.

Найімовірнішим місцем, де могли сховатися хлопчики, здавалася Мишкові садиба. Він піде туди сам разом з Коровіним. А решта дітей нехай прочеше ліс.

— Прочешете ліс, — сказав Мишко. — Генка з своєю ланкою — з боку села, ланка Славка — від річки, ланка Зіни — від парку, йдіть ланцюжком і весь час перегукуйтесь. О сьомій годині повертайтесь у табір.

Вишикувавши свої ланки, Генка, Славик і Зіна побігли до найближчого лісу, кожна ланка з свого боку.

Мишко і Коровін пішли в садибу.

У таборі залишився тільки Кит. Він завжди охоче чергував за інших на кухні. Облизавши губи, Кит почав готувати вечерю.