— Книжки, мабуть…
Хлопчики вдивлялись у маленькі постаті, що рухалися вузькою польовою стежкою. І, хоча були вони ще далеко, Генка зашепотів:
— Тільки май на увазі, Славко, я сам поясню. Ти в розмову не встрявай, а то все зіпсуєш. А я, будь певен, я зумію… Тим паче — Коля не приїхав. А Мишко що? Подумаєш! Помічник вожатого…
Але як не бадьорився Генка, почував він себе не дуже добре. Мала відбутися неприємна розмова.
Розділ другий
Неприємна розмова
Мишко і Коровін кинули на землю мішки.
— Чого ви тут? — запитай Мишко.
На ньому була синя кепка і шкіряна тужурка, яку він не скидав навіть влітку — адже в ній він мав вигляд справжнього комсомольського активіста.
— Так просто. — Генка обмацав мішки. — Книжки?
— Книжки.
— А де Коля?
— Коля більше не приїде, його мобілізували на флот…
— Он воно що, — протягом сказав Генка. — А кого ж пришлють замість нього?
Мишко зволікав з відповіддю. Він зняв кепку і пригладив своє чорне волосся, яке завдяки частому змочуванню перетворив із кучерявого на рівне.
— Кого ж пришлють? — перепитав Генка.
Мишко зволікав з відповіддю тому, що вожатим загону призначили його самого. І він не знав, як повідомити цю новину товаришам, щоб вони не подумали, що він задається, але разом з тим, щоб і відразу визнали його вожатим… Складна річ — командувати товаришами, з якими сидиш за одною партою. Але дорогою Мишко придумав двоє рятівних слівець. Скромно, з підкресленою байдужістю він сказав:
— Поки що мене призначили.
«Поки що» і було першим рятівним словом. Справді, хто ж має тимчасово заступити вожатого, як не його помічник?