— Ф'ю! — засвистів Генка. — Так і пустить їх графиня в садибу!

Коровін запитливо поглянув на Мишка:

— Хто така?

Розмахуючи руками, Генка почав пояснювати:

— В садибі раніше жив поміщик, граф Карагаєв. Після революції він утік за кордон. Все з собою забрав, ну, а будинок, звичайно, залишив. І тут живе тепер одна старуха, родичка графа чи нахлібниця. Одним словом, ми її називаємо графинею. Вона охороняє садибу. І нікого туди не пускає. І вас не пустить.

Коровін знову потягнув носом повітря, але вже з деякою образою сказав:

— Як не пустить? Адже садиба державна.

Мишко поспішив його заспокоїти:

— От іменно. Щоправда, у графині є охоронна грамота на будинок як на історичну цінність. Чи то цариця Єлизавета тут жила, чи то Катерина Друга. І графиня всім тиче під ніс цю грамоту. Але ти сам зрозумій, якщо пустуватимуть усі будинки, в яких веселились царі і цариці, то де, цікаво, народ житиме? — І, вважаючи питання вичерпаним, Мишко сказав: — Ходімо, хлопці! Ми з Коровіним від самої станції мішки таскали. Тепер понесіть ви.

Генка радо вхопився за мішок. Але Славик, не рухаючись з місця, сказав:

— Бачиш, Мишко… Вчора Ігор і Сева…

— Ага, — перебив його Генка, опускаючи мішок, — я тільки хотів сказати, а Славик вперед виліз. Завжди ти, Славику, вперед вилазиш!

Потім він заканючив:

— Розумієш, яка справа, Мишко. Така, розумієш, справа… Як би тобі сказати…

Мишко розсердився:

— Чого ти тягнеш? Тягне, тягне… «Як би», «що б».

— Зараз, зараз… Так от… Ігор і Сева втекли.

— Куди втекли?

— Фашистів бити.

— Яких фашистів?

— Італійських.

— Дурниці ти мелеш!

— Прочитай сам.

Генка простягнув Мишкові записку. Вона була дуже короткою: «Хлопці, до побачення, ми їдемо бити фашистів. Ігор, Сева».