— Опанас.

— Мешкає в Озерську?

— На тому боці озера. Село Вільхове.

— Тоді ось що. Я хотів би поговорити із Завгородніми, а ви їдьте до Вільхового і спробуйте з'ясувати, де був Опанас Кузь вісімнадцятого серпня. Із самісінького ранку. Його самого не тривожте, сусідів попитайте. Залучіть дружинників.

І все ж Малиновський здогадався, що його усувають від головного. Насупився, але Шугалій не звернув на те уваги. Волів зустрітися з сестрою та сином ветлікаря наодинці — йому хотілося розмови відвертої й невимушеної, якщо така розмова взагалі може відбутися з людьми, пригніченими тяжкою втратою.

За дротяною свіжопофарбованою сіткою, яка правила за огорожу, цвіли жоржини. Їх було багато: притулилися, поспиралися одна на одну, утворили живий паркан, який милував око буйством і неповторністю кольорів.

Від хвіртки до будинку вела вузька бетонована стежка, обсаджена штамбовими трояндами, і Шугалій подивувався смаку господарів садиби — білі й червоні троянди утворювали коридор, який можна побачити хіба що уві сні. А скляну веранду заплели ліани, всіяні тисячами лілових, рожевих і білих квітів. Шугалій побачив їх уперше в житті. Спочатку навіть не повірив, що таке чудо можна зустріти на їхньому Поліссі.

Капітан ступив на високий ґанок, та нараз побачив між клумбами жінку — вона зрізала гладіолуси і так захопилася цим, що не помітила відвідувача. Шугалій гукнув її, вона випросталася й поправила квітчасту хустку, яка дивно гармонувала з барвами клумби. Жінка була висока, струнка — вона заховала до кишені секатор, яким зрізала квіти, притиснула букет до грудей і попрямувала вузенькою стежкою до ґанку, не спитавши, хто такий Шугалій і в якій справі.

Здалеку вона видалась капітанові молодою: ішла, легко ступаючи, як дівчина, та з під хустки вибилося сиве пасмо, а відкриту засмаглу шию прорізали неглибокі зморшки.

«Сестра Завгороднього», — здогадався Шугалій і ввічливо привітався.