Капітан волів, щоб Олена Михайлівна сиділа поруч на стільці, та був у гостях і мусив задовольнятися, принаймні попервах, скромною роллю непроханого відвідувача. І все ж пересунув крісло трохи праворуч, ближче до столу, торкнувся темної, мало не чорної квітки, попестив пучками оксамитову пелюстку й запитав:

— Здається, «туркана»? — Колись і від когось чув, що існує такий сорт темно-червоних гладіолусів, на цьому, фактично, й кінчалися його знання в квітникарстві, але був певен, що такий несподіваний початок розмови йому тільки на користь: завжди намагався знайти щось таке, що дозволило б подолати первісний бар'єр відчуженості між незнайомими людьми, а сестра Завгороднього, безумовно, кохалася у квітах.

Справді, Олена Михайлівна блиснула на нього очима зацікавлено й заперечила:

— Ні, це досить рідкісний сорт — «елегія». Примхлива квітка, потребує легких грунтів і підживлення, але красива, чи не так?

— Дуже, — ствердив Шугалій і кивнув на відчинене вікно, за яким звисали заквітчані ліани: — Уперше бачу, мені подобаються.

— Це клематиси. Ломиніс по-народному, я посадила три кущі й не шкодую. Дістала у Львові, а тут, в Озерську, вже черга утворилася за паростками.

— Самі їздили до Львова? — поцікавився Шугалій. — По квіти?

Жінка лише знизала плечима, і це було красномовною відповіддю на капітанове запитання: мовляв, у пошуках гарної квітки можна подолати й значно більшу відстань.

Шугалій пересунув стілець ще трохи від столу, тепер він краще бачив обличчя Завгородньої. Подумав, що роки все ж милостиво обійшлися з нею: за п'ятдесят, а обличчя моложаве, й очі не згасли.

— Ви весь час жили з братом? — запитав і помітив, як спохмурніла Олена Михайлівна, — видно, це запитання було не з приємних. Справді, її не можна було назвати невродливою, а в молодості, либонь, чарувала не одного — обличчя трохи видовжене, очі великі й широко поставлені, тепер втомлені, з павутинням зморщок, що розбіглися до скронь, але все ще глибокі.