— По війні весь час у Озерську, — відповіла. Вона зрозуміла підтекст запитання Шугалія, бо додала по паузі:— Якось уже трапилось, що з братом і з братом… — Олена Михайлівна махнула рукою удавано байдуже, і Шугалій здогадався, що вона, мабуть, пережила якусь особисту трагедію, котра й наклала відбиток на все її життя, бо що ж іще може спонукати двадцятирічну дівчину замкнутися в братовій хижі?

Але розпитувати було незручно, й капітан поклався на випадок, не так, правда, на випадок, як на довгі язики знайомих та сусідок Завгородньої, котрі давно вже перемили кісточки по-дівочому стрункої старої дівки.

Похитав головою співчутливо.

— Така трагедія, — мовив, — і мені прикро…

— Мусите робити свою справу, — перервала його Олена Михайлівна досить рішуче — вона таки мала характер, і капітанові сподобалось це.

Почав напрямки:

— Звичайно, ви знаєте про зміст листа, знайденого вашим племінником у шухляді письмового столу покійного Андрія Михайловича? Як вважаєте, що спонукало його написати це?

Жінка похитала головою.

— Не маю уявлення.

— Чи не пов'язаний цей лист з відвідинами Романа Стецишина?

— Не думаю.

— Він — ваш родич?

— Двоюрідний брат. Ми не бачилися з сорок четвертого року.

— Листувалися?

— Андрій Михайлович писав кілька разів.

— А ви?

— Ні.

— Чому?

Олена Михайлівна знизала плечима невпевнено.

— Не було про що писати.

— Але ж брат…

— У них — своє життя, у нас — своє.

— І все ж, раді були побачитись?

Жінка якось дивно зиркнула на Шугалія, запитала:

— І це справді цікавить вас?

— Навіть дуже.

— Звичайно, рада. Ціле життя минуло, цікаво… Але ж, — махнула рукою, — у спогадах усе завжди краще.