Човни були схожі, як близнюки: просмолені, з поламаними решітками на дні, відполірованими почорнілими сидіннями й розбитими отворами для кочетів. Лише один виділявся з-поміж них: пофарбований синьою олійною фарбою і з багажником на носі, замкнутим на великий замок. Навіть ланцюг, яким човен був припнутий до вбитого в берег залізного шкворня, відрізнявся від інших — ті давно вже проіржавіли, а цей, добряче змащений солідолом, блищав, і краплі води скочувалися з нього.

Човни належали мешканцям приозерних будинків — це Шугалій визначив одразу: дошки за кормою були пристосовані для кріплення підвісних моторів, і від затискувачів залишилися на них виразні сліди. На березі ж не було схованок для моторів, їх одразу знімали з човнів і тягли додому. А спробуй пронести хоча б кілька сотень метрів двопудове залізяччя!

Шугалій озирнувся довкола й попрямував до чепурного будинку з мансардою. Ворота садиби були розчинені, й з них виїжджав самоскид. Він натужно заревів, вискакуючи на дорогу, і обдав Шугалія гострим запахом гною — добрий хазяїн, який влітку завозить гній. Засмаглий чоловік з вигорілим на сонці волоссям і сильними жилавими руками неквапом зачиняв ворота. Шугалій привітався, і чоловік обмацав його гострим допитливим поглядом. Не відповів, лише трохи нахилив голову, і це можна було зрозуміти і як вітання, і як небажання розпочинати порожню балачку.

— Гарний маєте човен, — почав Шугалій упевнено. — Либонь, самі робили?

Чоловік зиркнув на нього спідлоба.

— Не продається, — кинув сухо.

— Це ваш — синій?

— Ну, мій… Звідки знаєте?

Шугалій кивнув на сині ворота.

— Такого ж кольору. А човен добрячий. На такому хоч зараз в озеро.

— А ви нетутешній. — Губи в чоловіка розтяглися в ледь помітній іронічній посмішці, наче всі, хто не мав щастя мешкати в Озерську, були людьми нижчого гатунку.