— Ну от! А я тебе загубила… Ходімо!..
— Ні, — суворо сказав Якушкін, — у мене, Клавдіє Федорівно, йому буде краще… Я один, та й заробітки в мене більші, ніж у вас… Буде мені внуком…
Клавдія Федорівна не захотіла поступитись:
— Іване Митричу, так не годиться — хлопчикові потрібна жіноча ласка. Я вже маю одного вихованця. Удвох їм буде легше… Та й батьків його я знала…
Якушкін раптом розсердився, випустив Миколчину руку і став поправляти ремінь фотоапарата, що муляв йому плече.
— Звідки ж вам двох утримувати! — крикнув він. — Зараз такий час, що ви й себе, мабуть, прогодувати не можете. Я теж знав його батька. Чудова була людина… Ходімо, Миколко!.. — Якушкін оглянувся і ахнув: Миколки не було.
— Він щойно тут стояв, — розгублено мовила Клавдія Федорівна.
І вони подалися в різні боки шукати хлопчика.
Розділ другий
НІЧ
Всю цю страшну ніч після страти матері Миколка провів у самотині. Він лежав на неприбраному ліжку, в пальті, глибоко насунувши на лоб стару ушанку, і широко розкритими очима дивився в темряву, кудись у куток, де тьмяно виблискував кафель нетопленої печі. В кімнаті було холодно, і від цього хлопчик ще дошкульніше відчував самотність. Разом з матір'ю звідси пішло тепло, і дім перестав бути домом.
«Що тепер буде? Що робити?..» — думав Миколка. Скільки разів він бачив у кіно, як в останню мить у місто влітали червоні і рятували засуджених до смерті. Не встигнувши вибити їм з-під ніг лавку, кат падав, скошений влучною кулею, а решта ворогів розбігалися. Так, в кіно це бувало… А в житті…
Ще зовсім недавно в цій кімнаті були батько і мати. Батько працював у паровозному депо. Іноді він брав сина з собою. Там було дуже цікаво. Миколка особливо любив дивитися, як на великому колі повертаються паровози. Здоровенні, пахкаючи димом і парою, вони по черзі в'їжджали на поміст і, наче іграшкові, починали обертатися навколо власної осі.