Жінка потягнула Миколку до себе:

— Ходімо, ходімо, хлопчику…

Він покірливо пішов за нею, не питаючи, хто вона і куди його веде. Сталося щось неймовірне. Зараз уб'ють його матір, і ніхто, ні одна людина не кинеться на ката, не стане цьому на перешкоді.

Змучений безсонними ночами, які він провів самотньо у своїй порожній, холодній кімнаті, Миколка вже не плакав, а тільки тихо схлипував.

Коли вони підійшли до рогу провулка, хлопчик обернувся і раптом побачив матір, яка піднімалася над юрбою. Поруч з нею стояв широкоплечий рум'яний кат і, здавалося, мирно про щось розмовляв, а його руки нетерпляче затягували на її шиї вірьовку. Пасма волосся потрапили під петлю. Кат обережно витягнув їх, немовби турбуючись про те, щоб не пошкодити зачіску.

І раптом мати рвонулася вперед.

— Товариші!.. — закричала вона. — Будьте мужні!.. Будь…

Кат швидко стрибнув, і в ту ж мить голова матері провалилася вниз.

— Мамо!.. — дико закричав Миколка на всю площу.

Хтось у юрбі ахнув. Хтось несамовито заголосив.

Жінка міцно стиснула Миколчину руку і потягла його за собою.

— Ходімо!.. Ходімо!..

Юрба хлинула з площі, і Миколку затиснули з усіх боків. Жінка на мить випустила його руку. Миколка кинувся назад. Розштовхуючи людей ліктями, він намагався вибратися на площу, до матері. Але пробитися не міг. Хтось міцно схопив його за рукав:

— Стій, хлопчику, стій!..

Не тямлячи себе, Миколка рвонувся. Але Якушкін держав його чіпко:

— Не треба туди йти… Не треба.

Хлопчик щосили упирався, та фотограф потягнув його за собою, тримаючи в одній руці триногу, а другою міцно стискуючи його долоню. На перехресті їх наздогнала жінка в хустці. Вона кинулася до Миколки: