- Викликаєш довіру, - сказав він. - Хоч і знав, що ти за птиця. Чув про твою пригоду в корчмі. Не сумніваюсь, ти порішив тих гультіпак виключно задля розголосу - аби справити на людей і на мене враження. Міг би, гадаю, їх угамувати й без меча. Боюсь, так і не довідаюся напевне, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи просто - вбити. Але пристаю й на це. Мушу пристати. І знаєш, чому?

Геральт не відгукнувся.

- Бо вважаю, - сказав король, - що вона невимовно страждає... Правда?

Відьмак мовчки дивився на короля своїм проникливим поглядом. Не кивав на знак згоди й не заперечував. Не озвався ні словом, ні порухом, але Фолтест усе знав. Знав відповідь.

Геральт востаннє визирнув з вікна палацу. Швидко западали сутінки. За озером невиразно миготіли вогники. Довкола палацу лежав пустир - смуга нічиєї землі, якою місто Визим ось уже шість років відгороджувалось од небезпечного місця, не лишаючи поблизу нічого, окрім руїн, струхлявілих балок та щербатого частоколу, який, очевидно, не веліли розбирати й переносити на нове місце. Найдалі - на протилежний край міста - переніс свою резиденцію сам король; громаддя його нового палацу височіло на тлі вже стемнілого неба.

Відьмак повернувся до запорошеного столу в одній із покинутих напризволяще кімнат і повів далі свої неквапні приготування. Часу мав досить. Знав, до півночі упириця не вийде зі свого склепу.

На столі перед ним стояла невелика, обкута залізом скринька. Він одкрив її. Всередині, щільно одна при одній, у вимощених сухою травою гніздах, стояли ;пляшечки з темнавого скла. Він вибрав з-поміж них три.

З підлоги підняв довгастий пакунок, грубо загорнений овечою шкурою і перев’язаний ременем, розгорнув його й видобув замашного меча з візерунчатим руків’ям, у чорних блискучих піхвах, оздоблених рунічними знаками й символами. Він оголив лезо, що зблисло чистим, дзеркальним сяйвом. Меч був із чистого срібла.